150 путівок у інакше життя. Як живуть підопічні чернівецького геріатричного пансіонату

1039 0
Чернівецький геріатричний пансіонат функціонує 24 роки. Його підопічні живуть у п’яти відділеннях. Окреме ліжко, тумбочка та столик – простір, на який тут може розраховувати кожен. На столику з чорно-білих фотографій у рамках усміхаються люди з часів, коли вони були молодими і потрібними.

Здраствуй, доченька, как вы там?

Літня жінка, приклавши телефон до вуха, уважно слухає співрозмовницю на другому кінці лінії.

Ты не волнуйся, у меня все хорошо, — тихим голосом говорить вона. — Не трать деньги со счета, набери меня еще потом…

Зінаїда Іванівна потрапила до закладу для престарілих близько семи місяців тому. Донька з онучкою виїхали жити в Італію, про маму вдома нікому було попіклуватись, тому вона опинилася в пансіонаті. 91-річна пенсіонерка має добру пам'ять та може самостійно пересуватися.

 Ми сестрички, — каже сусідка по кімнаті пані Галина.

— Ви рідні сестри?— перепитую.

— Ні, але за той час, що живемо разом, поріднилися. Я люблю слухати історії про життя, які розповідає Зінаїда Іванівна, нам разом завжди цікаво. Разом ходимо на чаювання, які влаштовують на вихідних в пансіонаті.

Все життя пані Галина провела у рідних Чернівцях. Вона ніколи не думала, що одного дня переїде у дім для престарілих.

— Я жила у власній квартирі, сім’ї не маю, тому і вирішила оформити довіреність по догляду за престарілими. Знайшлися люди, готові опікати мене, вони й зайнялися процедурою оформлення документів. Як з’ясувалось пізніше, поставила підпис за добровільну передачу квартири іншим особам.

Жінка каже, що зверталася до суду та це не допомогло, довелось змиритися із думкою, що вона стала безхатьком. Новий дім знайшла у пансіонаті.

Путівка у нове життя

Наталя Солонар працює в пансіонаті з 2010 року, зараз вона є заступником директора. Як пояснює пані Наталія, до установи приймають людей, які є пенсіонерами, та тих, хто не досяг пенсійного віку, але мають інвалідність першої чи другої групи.

— У людей складаються різні життєві ситуації. До нас приходять люди, про яких нікому подбати, або звертаються їхні діти, які за певних обставин не можуть доглядати за ними.

Пансіонат самостійно не приймає рішення – брати людину на проживання, чи відмовити.

— Людина, яка хоче потрапити сюди, має звернутися до районної соціальної служби за місцем реєстрації. Там дають перелік документів, які необхідно зібрати. Ці документи відправляють в Департамент соціального захисту, де спеціальна комісія ухвалює рішення про поселення у нас. І на підставі путівки, яку там видають, ми приймаємо людей.

Таких путівок у нове життя на сьогодні у Чернівцях отримало близько 150 осіб, з яких 80 – люди з інвалідністю. Хоча середній вік підопічних близько 80 років, вони вважають себе втомленими часом, але молодими душею.

У більшості випадків люди потрапляють в пансіонат на державне забезпечення, це означає, що їхні пенсії автоматично перераховують: 75% – пансіонату, а 25% пенсії вони отримують на руки. З деякими укладають договір, коли діти повністю оплачують перебування батьків в закладі.

Третій поверх

Приміщення закладу має три поверхи, які заселяють підопічні. На першому і другому живуть ті, хто самостійно пересувається, може самостійно приготувати їсти, відвідує місцеву бібліотеку чи займається в гуртках за вподобаннями. На кожному поверсі працює ліфт, є кухня та столова, в коридорах м’які дивани, вазони і телевізор з великим екраном. Для комфорту.

На третьому поверсі комфорт є дещо іншим. Тут живуть люди з інвалідністю.

На дверях кімнат – таблички із прізвищами жильців та знаки пожежної безпеки для рятувальників. Червоний, жовтий та зелений кольори означають ступінь важкості підопічного.

— За лежачими людьми у нас ретельний догляд, навіть на найменший відрізок часу не залишаємо їх без уваги. Є люди, які частково не можуть ходити, а є такі, котрі взагалі не можуть ходити. Медсестри приносять їм їжу до кімнат, видають таблетки за графіком, купають, переодягають.

Наталя розповідає, для них дуже важливо, аби підопічні, які живуть на третьому поверсі, відчували себе щасливими, навіть, якщо вони прикуті до ліжка. 

Ми створюємо для них атмосферу максимальної свободи, скажімо, на цьому поверсі взагалі не має порогів для того, щоб підопічні змогли самостійно пересуватися на візку. А в кімнаті фізичних вправ заохочуємо їх займатися на тренажерах, щоб тіло повністю не заслабло.

Сім’я

Пані Валентина живе у пансіонаті з чоловіком Женею. Вони познайомились тут. Директор закладу виділив для сім’ї окрему кімнату, де вони живуть уже 12 років. У невеликій кімнаті два ліжка, холодильник, шафа, телевізор, на столі ліки та невеличка косметичка з помадою і кремом.

Валентина каже, що за хорошого чоловіка дякує пансіонату.

— Женя мій із Севастополя, а я – чернівчанка, якби не пансіонат, напевне би і не були знайомі. Я колись лікувалася від онкологічного захворювання, мені зробили декілька операцій. Продала квартиру, щоб оплатити лікування, але це не допомогло. А Женя потрапив у пансіонат через те, що має інвалідність першої групи, а опікуватися ним нікому.

Життя у геріатричному пансіонаті Валентині подобається.

— Якби мені запропонували квартиру у Царському селі за Чернівцями, я би не погодилася. У пансіонаті про нас дбають. Тут я перенесла декілька операцій, вилікувалася від онкології. Інколи я виходжу у місто, купую продукти, бо люблю готувати для Жені супи.

Життя вирує і закінчується

На одній із дверей палати на першому поверсі табличка із надписом «Кімната ритуальних послуг». Тут підопічні моляться. І тут відспівують померлих.

— Сьогодні у нас похорон. Помер 65-річний дідусь, приїдуть родичі з Хмельницької області. На 14.00 прийде священик, маю встигнути усе організувати, —  говорить Наталія. — Тут життя вирує, люди у нас й одружуються, але тут життя й закінчується.

Щоб вийти за межі пансіонату, необхідно пройти через пропускний пункт.

— Ви куди? —  запитує сторож у бабусі з палицею у руках та невеличким пакунком.

— У магазин йду.

— Ну добре, але не так як минулого разу.

— Вони можуть втекти із пансіонату— запитую.

— Буває й таке, — сторож посміхається у відповідь.

 

Христина Тимофійчук 

Фото: Володимир Гуцул

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста