Не підлаштувалася. Як Домініка дочекалася української Буковини

1499 0
Домініка Гришин-Грищук пережила чотири зміни окупаційної влади і знає, чому Буковина звикла не звикати.

Двері до кімнати ледь відчинені, але через стукіт двох тростин, на які вона спирається, добре чути – поспішає.

– Поки ви їхали з Чернівців до Вижниці мама декілька разів перепитувала, чи будете, – каже Богдан.

Йде дев’яносто п’ятий рік життя Домініки. Вона – одна з останніх свідків того, як змінювалась влада на Буковині за останнє століття. Мало не остання, хто знає відповідь, чому Буковина, яка марила імперським минулим, не стала лояльною до Румунії, а опісля зненавиділа імперію – вже іншу.

Румунська дисципліна

Румунські війська вступили до Чернівців 8 листопада 1918 року. З прийняттям нової Конституції Румунії 1923-го року спілкуватись українською мовою на Буковині заборонялось не лише в офіційних установах, а й в крамницях та на міських вулицях. Румунія не почувалась впевнено на надбаній території, де буковинці не сприймали лояльно новий статус.

Наступного року у селі Ревне на Буковині народилась Домініка. У роки її дитинства відбулось певне послаблення румунської диктатури, та ненадовго.

Я була у другому класі, коли знову почалась шалена румунізація – ліквідували початкову освіту українською мовою. Вчитель зайшов до класу і сказав: «Дорогі діти, відсьогодні нам заборонили викладати українською мовою. Будуть румуни». Ми тоді не розуміли, що то означає.

Румунська школа славилась своєю дисципліною, пригадує Домініка. Хлопці стояли по лівій стороні класу, дівчата – по правій. День починали з «Отче наш», переклички «презент-абсент» та фізичних вправ.

В школі стало так строго, не можна було підказувати один одному. Я раз повернулась до однокласниці, мене буком по голові так змолотили, що я ледве спам’яталася.

Буки, якими били за порушення, мусили принести до школи самі учні.

Дисципліна в румунській школі була краща, аніж зараз! Нема, що сказати!

Не зважаючи на примусову румунізацію, молодь знаходила українську літературу. Домініка мала  “Кобзар” Шевченка, якого тато привіз з Канади, коли повернувся з еміграції. Вона вміла читати і писати українською.

Навіть за румунів в нашому селі влаштовували танці на толоці, а з сусідніх Мамаївців і Лужан сходилась молодь. І сходилась у вишиванках.

Богдан Іванович усміхається. Його мама згадує румунські часи такими, якими вони були для дитини. Тоді її ще не торкалось те, що румуни давали не всім буковинцям володіти землею, працювати в державних установах чи брати участь у виборах. Для неї куди важливішим було те, що могла читати українською.

Бити не будуть – будуть поважати

При в’їзді в Ревну встановили арку з хвої, обмотали синьо-жовтими стрічками. Йшов 1940-й рік, шістнадцятий рік життя Домініки. Все село зустрічало радянських визволителів.

Мама мені напакувала хліба та будз (розсільний сир) у бисаг (подвійна торба) і відправила за три кілометри до арки на край села нести їжу визволителям. Ми думали, що буде Україна, значить.

Але дивіться, як то хитро було. Я це не від мами знаю, а з історії: перші частини, що заходили на Буковину, формували з українців, – доповнює маму Богдан. 

Домініка розповідає, як селян зібрали на перші збори, щоб розтолкувати, якою буде «визвольна» держава, як то буде добре у Радянському Союзі – всі отримають і освіту, і роботу.

«Товаришу, нас били, заставляли говорити румунською мовою», казали найлінивіші з села. На що офіцер відповів, що відтепер бити не будуть, а будуть поважати.

Вже за місяць шукали тих, хто встановив арку із синьо-жовтими стрічками. Почали складати агентурні списки. Розпочали з усіх тих, хто працював за румунської адміністрації юристами, лікарями, директорами шкіл. Тих, хто міг посіяти сумнів, що радянська влада – визволителі. НКВД за цими списками викликала в сільраду неугодних селян. Після викликів багато хто повертався додому збирати речі на Сибір.

Для комуністів у Чернівецькій області не було соціальної бази. Ще за австрійських часів відбулось розпаювання земель, ліквідували великі латифундії. Якщо люди і не мали землі, вони працювали по найму і отримували платню. Ображених і бідних було менше, аніж на решті території України, – говорить Богдан.

Сім’я Домініки уникнула депортації тільки через те, що повернулись румуни. Але радості було мало. 

Квітка

У 1944-му році румунські поліціанти ходили селами: шукали комуністів та українські книги.

На кожному кроці чулося: «Ворбєштє нумай романєштє» («Говори тільки румунською») або буком по голові.

У Стрілецькому Куті румуни відкрили дворічні курси для дівчат, які закінчили сім класів. Викладали румунську мову, кулінарію, гігієну і гімнастику. А хлопцям – військовий вишкіл.

На курсах я познайомилася з Марією Майовською. Вона мені запропонувала приєднатися до ОУН. Нашим хлопцям потрібна була інформація. Мені це було до душі, бо я мала патріотичне виховання з дому. То тепер кажуть «патріот», а тоді ми просто хотіли України.

України не було ще довго. Буковину знову включили до складу УРСР. Почалась колективізація і розкуркулення. Селян грабували, забирали майно, худобу. Буковинці примусово здавали яйця, вовну, шкури з телят, свиней і кіз.

Навіть пси у буди поховалися, коли повернулася радянська влада. Вже ніхто не йшов їх зустрічати на край села. Солдати йшли по дорозі і стріляли, були злі як вовки. Валили жінок посеред дороги і ґвалтували. Їх зустрічали тільки комуністи, що залишились у Ревні. Наші з ОУН також готувались їх зустріти.

В ОУН Домініка отримала псевдо Квітка. Збирались таємно, читали газети, обмінювалися новинами з різних джерел, розповсюджували листівки, журнали, які надходили з Чернівців. Водночас на Буковині діяла спецгрупа емгебістів, яка називала себе борцями з бандерівцями. Вони нерідко маскувалися і діяли під виглядом УПА. Окрім каральних органів НКВД організовували банди ястребків з місцевого населення. Вони вночі вривалися до мирних людей: грабували, вбивали, арештовували.

Якось навесні батьки поїхали на базар, а я залишилась поратися по господарству. Чую, хтось стукає у двері: «Не переживай, ми свої». Я відчинила хлопцям, нагодувала і відвела у кімнату, щоб вони поспали. Дивлюся у вікно, там знову шість чоловіків: «Мы у вас будем жить». Відповідаю, що ключів від дальньої кімнати немає, тільки батьки можуть відчинити. Готую їм таку саму їжу, дуже їм вона сподобалась – москалі ж будз не їли до цього. А в голові тільки й думка про те, як хата здійметься у повітря від пострілів.

Тепер вона розповідає цю історію з усмішкою та гордістю, тоді ж втрачати було нічого. Каже, відчула себе артисткою. Взяла відро і вийшла за водою, щоб нібито напоїти гостів з дороги. Обійшла хату до вікна кімнати, де спали повстанці, а під фіранкою вже стояло дуло автомату.

Я сказала тоді їм: «Хлопці, не стріляйте, я сама впораюся».

Таки впоралася. Випровадила радянських офіцерів шукати бандерів до лісу, а своїх скерувала до криївки. За це ОУН винесла їй подяку, а радянська влада – 10 років таборів та п’ять років поселення.

Я відмовлялась співпрацювати. Вже коли доконали до півсмерті, сказала: «Я і наших годувала, і ваших».

Йшов 1946-й рік, двадцять третій рік життя Домініки. У департаментах, де колись розміщувалася румунська політична поліція «Сіґуранца», тепер було обласне управління Міністерства державної безпеки СРСР, яке фактично перетворилося на катівню. Політв’язнів не одразу відправляли в табори на Далекий Схід, а тільки після того, як вони видавали важливу інформацію або важливих людей.

Били до безтями, а коли притомніла, відчувала, як по мені бігають щурі. Допитували переважно вночі, ми стояли по коліна у холодній воді, і на голову капали краплі. Якось мене там зґвалтували. Такими виявились радянські визволителі.

Згодом перевели до тюрми з малими, заґратованими, забитими вікнами, щоб до камер не потрапляло світло. Домініка розповідає про будівлю, збудовану ще за часів Австро-Угорщини, яка нам відома як СІЗО на Соборній площі.

Домініка змогла пристосуватись у тюрмі – знайшла спосіб передавати повідомлення додому. Коли годували рибою, зберігала кістку. Нею роздирала на нозі рану і кров’ю писала на клаптиках паперу. Розмочувала хліб і ним приліплювала цю записку до саморобних глечиків. КДБ дозволяло передавати зроблені руками вироби додому. Це ж свідчило про те, що підсудні ще живі і до смерті їх не катують. 

Після місяців у тюрмі нас посадили в товарні вагони на Далекий Схід. Охоронці забрали всю їжу, що наготувала мама в дорогу, окрім смальця. Радянська шваль не знала, що то таке. 

До 1950-го року радянським каральним органам вдалось ліквідувати збройний опір ОУН-УПА. У Чернівецькій області із звинуваченням у належності до ОУН було засуджено близько півтори тисячі осіб.

Земляки

Пройшло більше шістдесяти років, а я пам’ятаю, як ми повертались потягом через Київ на Буковину.

Поверталась Домініка із своїм майбутнім чоловіком, відомим буковинським письменником і журналістом Іваном Гришиним-Грищуком. Із ним вона познайомилась, коли її відправляли із таборів на поселення.

Надзиратель виголошує моє прізвище, отже час фотографуватись. Завели у чоловічу зону, а один з чоловіків каже: «Ось, йде моя землячка». Доторкнувся до мене. Звісно, що я вдарила його по руці, мовляв, яка я йому землячка.

У 1956 році з Москви надійшла звістка, що Домініка має право повернутися на Буковину. Йшов 33-й рік її життя. Ще на рік раніше такий дозвіл отримав Іван, він з’їздив на Буковину, але повернувся  за майбутньою дружиною. Купили на залізничній станції квитки за 450 рублів, на той час це були великі гроші, й поїхали до України.

Буковина стала іншою. Німців репатріювали, а євреї емігрували. Румунам дозволили виїхати до Румунії для об’єднання із сім’єю. Скептики кажуть, що саме тоді край частково втратив свій характер.

Ми повернулись на радянську Буковину. Це була вже не та Буковина, з якої мене висилали.

Позначка про табори у трудовій книжці закривала двері у всіх структурах Домініці доводилось сортувати папери у друкарні. Іван через знайомих знайшов роботу за фахом – в редакції районної газети «Радянська Верховина», що у Вижниці.

Ми тоді так бідували. Ось тут на підлозі розстелили газети і накрились бушлатами. 200 грам сала ділили на тиждень, одне яйце їли на двох. Тоді лиш комуністи жили добре. 

Вони не втрачали надій, бо знали, що і ця влада не затримається надовго, тому ані звикали до неї, ані підлаштовувались. Не звикла до неї і Буковина. Домініка каже, що край швидко розпрощався і з комуністичним минулим. А буковинці продовжували жити своїми радостями і бідами. 

Йде дев’яносто п’ятий рік життя Домініки. Вона – точно не остання, хто знає, що Буковину непросто зрозуміти, але вона мало не остання, хто розуміє, чому це її перевага.  

Христина Гаврилюк

Фото Анни Ільченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Репортаж Твого міста