У шість років він виготовив свій перший музичний інструмент – сопілку.

Михайла Тафійчука кликали в Канаду, Нью Йорк, Швейцарію, Австралію. Та він не хоче покидати свою невеличку хатинку в українських Карпатах, де виготовляє гуцульські народні музичні інструменти. У репортажі Tvoemisto.tv читайте, скільки часу йде на пошук деревини, за скільки часу можна зробити скрипку чи сопілку та чому молоді не люблять старовину.

Я була там двічі, може навіть тричі. Щоразу приглядаючись, чи роздивляючись деталі. Усе доволі просто. Звичайна сільська хатина, найбільшою принадою якої є спокій, довіра та відкритість до людей, які приходять. Троє осіб, які мешкають тут майже постійно.

Пан Михайло, його дружина Ганна та внучка Марічка, яка, щоправда, зараз уже їздить на навчання до Верховини, але як тільки канікули чи свята, то завжди вона поряд допомагає бабусі й дідусеві.

Тут завжди мають, чим пригостити туриста, або хоча б напоїти теплим чаєм. До людей  тут звикли. Вони приїжджають звідусіль. Хтось просто послухати, як грає пан Михайло на саморобних інструментах, хтось, щоб поговорити, а хтось щоб придбати музичний витвір.

Нас не чекали. Постукали раз. Потім вдруге. І врешті-решт зрозуміли, що слід просто зайти і привітатись «Слава Ісусу Христу» і тобі будуть раді. Так і було.

Пан Михайло бідкався. Казав, що руки вже не ті, що зіпсував собі їх на кузні і тепер не може грати, як раніше. Однак роботу чоловік любить. Каже, що завжди можна вижити тому, хто любить працювати. Так і він. Ніколи без роботи не сидів. У шість років виготовив першу сопілку. Ніколи не вчився цьому ремеслу: «Треба своєї волі, свого бажання і буде музикант».

У 6 пішов у перший клас. Рік провчився в першому. Потім два тижні – у другому, перейшов у третій. Закінчив на «відмінно». Потім четвертий закінчив все на «5». В 9 років закінчив 4 класи.

В 14 років уже пішов на кузню ковалем-помічником. «Там був в Ясенові чоловік, у колгоспі робив ковалем і я пішов до нього вчитися. А він ще вчився за Польщі, а я за Польщі лиш тілько родивси. То я в него навчивси все робити. І зараз уже нема коваля такого. Скоро від них і сліду не буде».

І так воно вже траплялось. Що в день хатні клопоти, робота, сіно, а ввечері, як тільки є час, не очікував на музу, творив нові інструменти. Каже справа не з легких. Не денна то робота. Іноді потрібні дні, тижні, щоб знайти деревину, висушити її, вирізьбити правильно і лиш тоді виходить інструмент. Часами ходиш по лісу, шукаєш саме те, що пригодиться, зневіришся часами, але зрештою знаходиш.

Пан Михайло каже, що не рахував, скільки інструментів зробив за життя: «Та відки я  знаю. Хіба ж я рахував. Я люблю собі тим заниматиси. Пам’ятаю, що ще з хлопця такий».

Розвертається, виходить з кімнати, приносить ліру і починає грати.

«Якась вона мені трохи на скрипку схожа», - зауважую. Усміхається: «Та то я собі її такою придумав. Насправді ліра не така. Ліра – то сумний інструмент. На весіллях його не використовували. Інваліди грали на нему. На ньому грали на похоронах. Грали також незрячі, що світа Божого не бачили або ті, що ніг не мали. Грали якісь сумні пісні. Про долю, про Ісуса Христа. Грали на них ті, хто по-іншому не міг заробити собі на життя».

Інструменти пана Михайла мандрують світами, його теж часто запрошують: «Мене скрізь запрошували. Всюди, де хочете. І в Канаду, і в Нью Йорк, і в Швейцарію, в Австралію, Австрію, Бельгію. Недавно швейцар приїхав, забрав у мене трембіту та й поїхав з нею.

Мене хотіли за кордоном. Так дуже мене там бажали. І в Германії також. Та де би я там залишивси. Якби взяв зі собою жінку, діти, то ще…Та й то…»

Додає, що багатьом країнам відмовив. «І Румунії, і Бельгії.  Був у Нью Йорку шість неділь. Грав на різних інструментах. Був у Германії і в Польщі. Мені добре всюди, але не люблю світами їздити. Я не дуже з апетитом їхав, а там так си оставляти, я не хотів. Хоч в Нью Йорку дуже си хтіли, щоб я оставив».

«Там наших людей дуже багато. Я з ними спілкувався. Мав перекладача. Одну панянку Галю. Вона наша українка, але там вродилася. То вона мені й сказала, що там хочуть, аби я залишивси. Але я не хотів лишатися, сказав, що нє. Ніяким боком», - розповідає музикант.

На запитання, за скільки часу можна виготовити музичний інструмент, каже, що за дуже багато: «Спочатку шукається берегами, лісами деревина. Потім то всьо зрізаю. Пиляю. Видуваю. А потому це все обробляти. На скрипку, до прикладу, іде явір,на трембіту – явір, вільха, смерека. Я не вигинаю то, а просто шукаю таке дерево криве, бо то б не вигнув. Якби то було металеве, то я б з металу вигнув всьо, що хочете, - розповідає поволі, - На цимбали треба пару день. До двох місяців навіть завзято робити. Скрипку – до місяця. Дудку десь дві неділі. А таке: сопілку, флояру, то можна за день зробити, але то треба на всьо мати час. Вчора в нас був хлопець з Києва. Взєв дудку. Попробував грати. Вийшло з першого разу. Забрав си. Дудка робиться з кози. Але, щоб жива була. Сміється. Дерево – сливка, груша».

«Молоді люди вже дудки не люблять, - продовжує пан Михайло, - То хіба по сценах ще грають. На весіллях зараз гітари, колонки. Навіть є такі, що скрипки не здогадуються взяти. І цимбали не зовсім беруть. Молоді люди нині такі. То старі хочуть під старовину. А молоді кажуть, що нє. Включат колонки, а там тумба, тумба, тумба-райра і всьо. Більш нічого там нема. Всьо занепадає.

А традиційна весільна музика. Яка вона?

«То така жива, енергійна, писана. То таке. Всьо переходить на гірше, на слабше. Давні покидают . Не хотєть продовжувати. Навіть не вміють так станцювати, заспівати так, як то мало бути по-гуцульськи.

А я ще грав живу музику, давню. Мало хто в нас так грав. Зараз уже ті вальси, польки. А я ще грав справжню – гуцулку. Зараз в нас уже все весіллє встречают маршами. То зараз є такі дураки, що не заграють по-людськи ні за столом, ніде. Тільки вальси, джаз. Але то не наше.

Хоча то ще наш район Верховинський пів біди, а там далі… Косівський, то всьо занепадає. Верховинський район гуцулку ще поважає. Коляда йде, люди збираютси і одяг ще наш гуцульський носять. Трембіту ще можна почути.

В нас усе дуже цікаве: і одежа, і музика. Я то таке дуже люблю і за тим дуже скучаю. Бо зараз нема нікого», - каже пан Михайло і додає, що раніше весілля святкували по 3-4 дні. Як починалось все з четверга так і до вівторка звідусіль лунали музики. Одні гості, як ішли, то накривали столи для інших. Усім були раді. А нині все відгуляють за одну ніч».

Нині в пана Михайла восьмеро дітей. 16 внуків. Він не знає, від кого йому передався дар. Мати грала на двох дримбах одночасно. Однак пан Тафійчук вважає, що дримба, то не інструмент. Хоча й ніколи йому не вдавалось так заграти на дримбах, як матері.

А загалом, каже, ніколи не знаєш, що буде далі: «Чи дар передасться через покоління і якийсь внук чи правнук візьметься за шмат деревини, яку знайде в лісі чи біля ріки, прочистить її зсередини і виріже з неї хоча б сопілку, а може й дримбу».

Марія Дацко. Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.