Папки-невидимки. Репортаж із підприємства, де працюють люди з вадами зору

1107 0
Коли на зупинках громадського транспорту, в магазинах та просто на вулиці перехожі знервовано питають: «Ти шо, сама не бачиш?!», деяким людям не лишається нічого іншого, ніж пояснити, що це і справді так.

«Чого це ви зацікавилися нашим підприємством? В основному до нас раніше приходили перед днем інваліда», – спитали мене в цеху, де пахне клеєм і на всіх столах порозкладані стоси папок для паперів. Саме їх виготовляють на цьому чернівецькому підприємтві. Ті ж, хто тут працюють, відрізняються від інших лише тим, що гірше бачать світ. Або не бачать взагалі.

Цифрова ера. Паперові папки

Ніхто не знає, що таке УВО УТОС.

Хіба, може, Настя Суха.

– Я тут із 79-го року. Працювала на різних процесах. Спочатку на в’язці сіток, були такі сумки-сітки. Потім на автомобільних джгутах. А від 2000 року  на папках, – каже жінка.

«На папках» означає, що Настя склеює різні елементи папки для паперів так, щоби вийшов готовий виріб. Щоби хтось цю папку потім купив, поклав у неї папери і зав’язав на мотузочки.

Поки ми говоримо, Настя клеїть на папки п’ятачки – круглі паперові клаптики, завдяки яким тримаються мотузочки.

Ще є клапани – прямокутники, які клеються до папки, ніби крила. На кожну папку треба наліпити два п’ятачки і два клапани. За сотню таких папок працівниця отримує 14 гривень. До оподаткування.

Настя народилася із вадами зору. У школі вчилася на слух. Потім працювала у пральні дитячого садка. А після і донині, вже 39 років, – в УВО УТОС. На папках.

Що таке УВО УТОС, знає також Оксана Остафі. Вона два з половиною роки щодня вставляє у папки тасьму. Каже, що, якщо працювати від шостої ранку до шостої вечора, встигає зробити дві з половиною тисячі папок за день. 

– До того, як почати працювати тут, я була бухгалтером, головним бухгалтером на малому підприємстві, нараховувала субсидії. Але тоді я бачила, – розповідає Оксана.

– А що сталося? – питаю.

 Цукор очі з’їв, – пояснює. – Мені зробили п’ять операцій, але нічого не допомогло. Одне око тільки трошки спасли.

Після погіршення зору Оксана два роки пробула вдома. А потім влаштувалася в УВО УТОС. Це було десять із лишком років тому.

Оксана Гащук прийшла в УВО УТОС у шістнадцять. Після школи для слабозорих дітей отримала сюди скерування. Це був 81-й. Уже працюючи, закінчила тут вечірню школу.

– А зараз мόлоді мало. Бо тепер як… не в упрьок нікому, але молодí хочуть мало робити і багато получати.

Заробляти ж багато на папках складно. Зарплатня залежить від виробітку. Оксана каже, що люди з обмеженим зором більше покладаються на пенсію по інвалідності, аніж на те, що можуть заробити тут.

– Діанка, у мене вісім сотень! – Оксана показує своїй колезі стос із восьмиста папок. Потім пояснює: – ми одне одному кажемо, скільки зробили, щоб ніхто нікого не обманув. Щоб сходилася робота в кінці дня.

На сотню папок – щоб поклеїти п’ятачки та клапани – Оксана витрачає приблизно сорок хвилин.

Що таке УВО УТОС – учбово-виробниче об’єднання українського товариства сліпих, – знають щонайменше 165 людей, які тут нині працюють. 128 з них – люди з інвалідністю.

– У нас працюють інваліди по зору. Першої, другої, третьої групи. Все офіційно, – розповідає Лідія Анатоліївна, помічниця генеральної директорки з кадрових питань і голова профспілкового комітету. Каже, що, аби влаштуватися на роботу, люди мають принести трудову книжку, паспорт і довідку про інвалідність. – Група має бути по зору. Будь-яка.

У кабінеті Лідії Анатоліївни розвішані рожеві сердечка. 

– Це дівки мені украсили, а я ніяк не годна зняти,– пояснює.

– Це у вас день народження був?

– Ага, ювілей.

– А скільки вам було?

– Ой, не можна казати. П’ятдесят п’ять.

– Чого, це ж мало!

– Це вже всьо. Піїсятка минула це вже початок кінця.

Сама Лідія почала працювати в УВО УТОС ще за шкільних років. Під час літніх канікул прийшла на роботу, щоб заробити на випускний – на туфлі, на сукню.

– Мені так сподобалося тут, що я не схотіла повертатися в Київ, де тоді вчилася. Довчалася уже тут у вечірній школі.

Надія

У людей, які працюють на підприємстві, є Надія. Про неї згадує кожна людина, з якою я говорю.

Надія очолює утосівський клуб і одночасно керує вокальними гуртками. Тут є хор, вокальний ансамбль, дитячий вокальний колектив, де співають діти й онуки працівників, і театральний гурток. О шостій вечора, після роботи, учасниці вокального ансамблю збираються на репетицію. Співають на три голоси.

Настя Суха бере участь у театральному гуртку. Нині тут працюють над постановкою «Чарівна сила купальської ночі». Мають презентувати її у квітні, щоб захистити звання народного театрального колективу, яке вже мають. Настя у виставі грає відьму.

– Ніч яка темна, хоч виколюй очі!

– Нарешті вона наступила, ця довгождана купальська ніч!

– Пакості всілякі охота робити…

Сьогодні репетирують другу дію. У ній беруть участь дві мари, дві відьми і один чорт.

Режисерка вистави і водночас авторка п’єси Параска Ярославівна донедавна працювала в костюмерній клубу. Коли ж керівник театрального гуртка звільнився, взяла на себе «місію керувати цим колективом».

– Мені здається, що я не режисер, просто підказую їм на рівних, – розповідає після репетиції.

У костюмерній заходиться пропонувати мені чай. Коли на порозі з’являється Лідія Анатоліївна, щоб покликати нас на репетицію вокального ансамблю, Параска Ярославівна каже їй:

– Я відкрила кореспондентці секрет.

– Який?

– Великий.

Йдеться про те, що керівниця вокальних гуртків Надія – її, Параски, дочка.

Санаторій

На утосівському підприємстві багато хто працює сім’ями, які тут-таки і створилися. Люди приходили на роботу молодими, знайомилися і одружувались. Настя Суха, однак, познайомилась із майбутнім чоловіком в лікарні. Він цілком незрячий. Але з господарством дають собі раду не гірше, ніж усі інші, каже Настя.

– Чоловік чистить карштоку, а я чуть-чуть бачу, то переглядаю її потім. Усім користується, наприклад, мультиваркою. Пилососить, убирає наощуп. Навіть лікарка, яка до нас приходила, сказала: «Наскільки чисто в незрячих людей!».

Настин чоловік утратив зір, коли йому було п’ятнадцять. Стрибнув у Дністер і дістав запалення зорового нерву. Свою дружину, дітей та онучок ніколи не бачив.

Нині чоловік теж працює на підприємтві, але Настя каже, що він мовчазний, тому навряд чи захоче спілкуватися.

– Він ніколи не крикнув на мене, не матюкнув, не підняв руку. Буває, я вспихну, а він сидить спокійно, слухає. Потім каже: «Лекція закінчена?».

 

Якось Настя із чоловіком приїхали до Трускавця у санаторій. Чоловікові прописали приймати ванни. Лікарка звернулася до Насті: «Ідіть роздіньте свого чоловіка, щоб він заліз у ванну».

– Вони не мають поняття, що незряча людина робить все самостійно, – розповідає жінка.

Запитую, від чого їй буває найбільше прикро. «Коли ти не бачиш, тебе не щитають за людину», – каже Настя. – Було, наприклад, таке, що жінка зайшла в тролейбус і відштовхнула мене зі словами «што, надєла шляпу і прітворяєшьсяслєпой?». Це дуже ображає.

Томік

Після того, як цукор з’їв Оксанині очі, вона два роки провела вдома. Знає, що значить, коли кожен наступний день схожий на попередній. «Думала, що звихнуся, що мозгами поїду», – розповідає. Щоранку чоловік і син йшли кожен на свою роботу. Оксана ж лишилася вдома сама. Єдиний, хто спонукав устати з ліжка, був кіт Томік.

 

– Я лежала і дивилася в потолок. А він ставав у коридорі і тупо нявкав: півгодини, годину, не переставав нявкати, заставляв встати. Їсти йому дати, туалет прибрати, на балкон піти погратися. Просто заставляв жити, – згадує Оксана.

Коли ж вона ненароком наступає котові на лапку чи на хвіст, він не нявчить. Мовляв, знає, що сам винен, бо ж став на дорозі в людини, яка його не бачить.

Оксана любить читати книжки. Тобто слухати. Тобто аудіокнижки. Нещодавно ось читала «Записки кота Шашлыка», гумористичний нарис про котяче життя.

– У нас є плеєра, нам повидавали. Центральне правління УТОСів має таку програму. На ці плеєра ми можемо записувати книжки.

Лекція

Оксані складно роздивитися, які номери маршрутів вказані на транспорті. Особливо затемна. Тому вона мусить просити допомоги в людей на зупинці. Одного разу вона вскочила в тролейбус, не роздивившись номер. Запитала про це вже всередині.

– Якийсь чоловік мені на то відповів: «Ти шо, читати не вмієш, в школу не ходила?». Я йому й видала лекцію минут на пять, що, якщо людина питає, значить, справді не побачила. А він зразу місце мені уступать. Сказала, що я не каліка, просто не бачу. Можу стояти, можу триматися, можу ходити. Я просто не бачу, – переповідає Оксана.

Жінка спиною до спини сидить зі своєю колегою. Та, чуючи нашу розмову, коментує:

– Те, що вам Оксана розказала,  істинна правда. З таким стикаються всі.


 

Так само складно розгледіти, що написано на цінниках у магазині. Складно знайти на полицях у супермаркеті потрібні продукти. В магазині біля Оксаниного дому її вже знають, і скласти товари в кошик допомагає працівниця. Бо, попередила у магазині Оксана, інакше може поскидати щось ненароком із полиць.

Таке відчуття, що є здорові люди, які взагалі не думають, що хтось може не бачити, не чути. Таке відчуття, що ми не маємо права ні їхати, ні ходити, — розповідає Оксана. На питання, що би мало змінитися у ставленні до незрячих, каже: хотілося б, аби люди були уважніші.

Мі-ме-ма-мо-му

Лідія Анатоліївна, головна з кадрових питань, також бере участь і в драмгуртку, і у вокальному ансамблі. Ми піднімаємося сходами на третій поверх, де тепер кімнати клубу й актова зала. З-за дверей однієї з кімнат лунає розспівування. Це репетирують «Веселкові кольори», дитячий вокальний колектив. Із дітьми також займається Надія.

– Зі-зе-за-зо-зу, зі-зе-за-зо-зу.

Лідія: Я своїй мамі дуже вдячна, шо вона мене віддала в інтернат. Шо я виросла, шо з мене люди. А так би сиділа в селі зара й гуси пасла.

– Ді-де-да-до-ду, ді-де-да-до-ду.

Оксана: Аякже! За стільки років! І куми є, і подружки. Все, як у здорових людей. Хто мало спілкується з інвалідами, тому, може, здається, що то така категорія… Ні, такі самі люди, як і всі інші.

– Прі-пре-пра-про-пру, прі-пре-пра-про-пру.

Надія: Може, знімемо хлопчику шапку, бо подумають, шо тут у нас мороз.Ваня, ти бачиш, що у нас гості? Покажи себе, будь ласка, з хорошої сторони.

 

– Мі-ме-ма-мо-му, мі-ме-ма-мо-му.

Любов: Ви мене питали, чи я маю друзів. Да, я маю одну хорошу подругу, з якою ми разом працюємо, звідколи я прийшла на роботу. З якою ділимо радощі і горе. Можете так і написати.

 

Людмила Смоляр

Фото авторки

Репортаж Твого міста