Учитися в негідників. Юрій Андрухович про новий роман та Чернівці

1707 0
Навіщо писати про злочинців, кого читають герої книжки «Коханці Юстиції» та яке місце займає місто на Пруті на літературних мапах України та світу.

«Коханці Юстиції» - новий параісторичний роман у восьми з половиною серіях Юрія Андруховича, який вийшов у чернівецькому видавництві «Meridian Chernowitz». У романі 9 оповідань, проте останнє не має розв’язки, тому автор і нарік його «половиною». Поділ на серії ж, у свою чергу, натякає на те, що книга може бути екранізована.

Цей роман Андрухович писав 27 років. Одне з оповідань було написане ще до дебютної книги «Рекреації». Тож це не просто останній роман автора, але й перший. «Твоє місто.Чернівці» розпитало письменника, чим для нього особлива не лише його нова книга, а й місто, де вона видана.

Конфлікт між правосуддям та істиною

Я думаю, що будь-який письменник мусить уявляти, відчувати, наскільки людина є складною істотою. У книзі, власне, йдеться про цю неоднозначність і складність людського. Про те, що будь-яка система моралі, яка віддзеркалюється у правовій системі, недосконала. Вона не може охопити всієї складності людських вчинків, реакцій, імпульсів. Мені цікаво віднаходити в історіях моїх героїв шанс побачити їх кращими і для них самих, і для всіх нас. Спостерігати, як негідники можуть зненацька постати в якомусь набагато більш позитивному світлі.

Правосуддя можливе, але є істина, а є правда. В нашій мові, на щастя, можемо це розрізняти. Бо, скажімо, в сусідній з нами слов’янській мові польській є «правда» і «правда», і все. Істина - це щось на рівні екзистенції, на рівні буття, на рівні стосунків із Богом. Правда - це на нашому рівні щоденної життєвої практики. Система правосуддяможе встановити правду. Але, мені здається, питання виникає там, де йдеться про встановлення істини. Про цю розбіжність ідеться в романі.

Виголошувати ненасильницький принцип - замало

В одному з оповідань ідеться про те, що насильство неминуче для того, щоб оголити проблему. Я не є прихильником цієї думки, бо протягом багатьох років свого життя живу в певній системі цінностей, яка послідовно заперечує насильство. Так, на мою думку, будь-яка реакція на насильство має бути ненасильницькою.

Але мені страшенно цікаві персонажі, так би мовити, збоченці, які діють за іншими моральними принципами. І от ця цитата італійського анархіста про те, що насильство неминуче для того, щоб оголити проблему, визначає характер революційного тероризму. Йдеться про людей, які свідомо ставили собі за мету знищувати певного представника системи для того, щоб установити ідеал. Зараз насильство перестало бути вибірковим. Тероризм перетворився на винищення людей невинних, людей, які опинилися в невдалому місці в невдалий час. За таких часів самого ненасильницького принципу замало. Замало просто виголошувати цей принцип - треба формулювати діалог із тими, хто відстоює принцип насилля. Тому я пишу про таких людей.

Однією із версій назви було «Квіти зла – 2»

Багато героїв книги зачитуються Бодлером. У будь-якому разі, Бодлер тут не випадково - тому що це поет, який, мабуть, вперше наважився видати таку поетичну книжку, як «Квіти зла». І в нього були доволі серйозні проблеми із суспільним сприйняттям цієї книжки.

Однією із версій назви для книги у мене була «Квіти зла - 2». Бов цій назві ми маємо зіткнення двох речей: є зло, яке ми привселюдно засуджуємо, і є квіти, як щось естетично прекрасне, що з цього зла виростає. Бодлер справді симптоматичний поет для моєї книги. До речі, у найдовшому розділі, там де йдеться про підпілля німецької окупації, згадано ще кілька імен письменників, про яких молоді люди сперечаються на своїх потаємних зібраннях. Вони сперечаються про Ніцше, і ще, здається, про Гамсуна. Сперечаються про буття і час, а це відсилання до центральної праці філософа Мартіна Гайдеґґера.

Дві перспективи одного міста

Чернівці за мого першого приїзду сюди ще солдатом і сьогодні - це не два різних міста, але це доволі відмінні міста для мене. Можна, звичайно, уявляти собі якісь незмінні речі. І тоді, і тепер Чернівці для мене починаються найчастіше із залізничного вокзалу, він ніде не подівся, він не змінився архітектурно. Але, звичайно, перспектива солдата перших півроку служби, курсанта учбового полку, це зовсім не та перспектива, яка є тепер. Щоб побачити тодішні Чернівці, мені треба не стільки згадувати, як фантазувати. В мене перед очима окремо взяті кадри, а щоб виник цілісний фільм, може допомогти лише фантазія.

Якщо уявити Чернівці жінкою, то це була б «південна» дівчина буковинсько-карпатської карнації. Більш смуглявої. І десь, напевно, була б прив’язана до вина і винограду.

Чернівці - лідер сучасного літературного процесу

Є одна базова річ, яка сьогодні об’єднує більшість міст в Україні. Це молодіжні середовища, де є багато здібних молодих людей, які цікавляться літературою, літературними новинками і пишуть самі. В цьому Чернівці займають лідерські позиції, як і Львів. Відмінність у тому, що Львів розташований набагато вдаліше. Він більший, динамічніший, до нього простіше дістатись. А Чернівці в сенсі сполучення з рештою України перебувають у незавершеному стані. Те, що тут у 2010 році з’явився міжнародний поетичний фестиваль, фактично вивело місто в лідери сучасного літературного процесу.

Про Чернівці пишуть, про Чернівці читають у Європі. Навіть те, що я сам про них написав, там знають і читають. Я думаю, неправильно казати, що «Meridian Chernowitz» уже повернув Чернівці на культурну мапу світу. Але я вірю, що їм удається це робити. Буде добре, якщо цей процес не матиме доконаного виду. Тому будемо говорити - Чернівці повертаються.

 

Аліна Кувалдіна

Фото: Василь Салига 

 

Повна републікація тексту без згоди редакції або його часткове відтворення без покликання на оригінальний матеріал забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інтерв'ю Твого міста