Вадим Сікорський про невикористані театральні (й не лише) можливості Чернівців

929 0
Як чернівецький подарунок створив режисерові львівського театру Заньковецької чимало проблем у поїзді.

У студентські роки Вадим Сікорський, який тепер працює режисером-постановником Львівського театру імені Заньковецької, дружив із директором чернівецького театру. Тоді він ще не знав, що поставить тут виставу, яка стане його особистим святом. «Твоє місто. Чернівці» поговорили з Вадимом Сікорським про проблеми чернівецького театру, «Золоті оплески Буковини» та проігноровані бренди міста.

Чернівці не змінюються. Вперше я побував у Чернівцях на початку 80-х років під час гастролей театру Заньковецької. Як тоді у Чернівцях не було господаря, так і зараз немає. У міста було дуже багато шансів і можливостей, але їх не використали. Я не бачу, щоб був зроблений хоча б крок до того, аби місто стало містом. Виходиш із залізничного вокзалу і одразу бачиш, є господар в місті чи немає. Це стосується доріг, які в Чернівцях жахливі, за винятком однієї вулиці, яку ви чудово знаєте, – Ольги Кобилянської.  Чернівці повинні стати такими, як ця одна прекрасна вулиця.

Чернівці – театрально привабливе місто. У вас є неймовірно хороші артисти. Є й проблеми, але в цьому Чернівці  не унікальні. Коли кажуть, ніби у театрі баласт і це погано, не слухайте. Баласт теж потрібно мати. А ось забагато зірок у театрі – це проблема. Величезним недоліком Чернівців є відсутність місцевої театральної школи. Свого часу я дуже хотів, щоб буковинська столиця мала свій театральний факультет. Такий факультет відкрили у Тернополі, Івано-Франківську і тепер ці міста не мають проблем із поповненням акторського складу. У Чернівцях є запит на отримання театральної освіти. Театру потрібні молоді таланти, виховані на місцевих традиціях.

Театр потрібен. Він може порадити, підтримати, створити настрій. Чому люди ходять на вистави? Вони тікають від самотності. Ми все життя від неї тікаємо – це безкінечний процес. Але в нас є театр, який підставить плече. Та зараз українські театри є бідними. Їм не дають розвиватись у чиновницьких кабінетах, бо ні в кого немає довгострокової стратегії розвитку театру.

«Золоті оплески Буковини» – не золоті. Я неодноразово очолював журі фестивалю. Переконаний, що він може стати фішкою Чернівців, але для цього необхідно відповідне фінансування. Це дозволить запрошувати більш авторитетні театри. За наявного грошового забезпечення, на мою думку, вдається витиснути максимум користі з цього проекту. Увага є – ходять місцеві, приїжджають іноземці. Театральна Україна знає про «Золоті оплески», адже це єдиний фестиваль комедії в Україні. У такий спосіб чернівецький театр зайняв величезну нішу. Але залишається невиконане завдання: стати якісним театром.

«Павлинка» Янки Купали стала святом для мене. Я хотів, щоб вона називалась «Паулінка», як у білоруському оригіналі, бо так звучить ніжніше. Головна героїня вистави – внутрішньо чиста, працьовита, я щиро переживаю за неї. Сам факт, що я поставив цю виставу –  велика випадковість. У мене з’явилося «вікно» і я відгукнувся на запрошення приїхати до Чернівців. Ми перебрали із два десятки п’єс, шукали таку, яка була б комфортною для всіх акторів. Зупинилися на «Павлинці», яка для білорусів значить так само багато, як для нас «Наталка-Полтавка». Ми працювали над постановкою кілька місяців і чернівецька публіка сповна віддячила за нашу працю.

Миколайчук – це проігнорований бренд Чернівців. Йому я присвятив постановку вистави «Небилиці про Івана», але шкодую, що не наважився познайомитись з ним особисто, не поспілкувався, коли була така можливість. Для української культури Іван Миколайчук –  космос і сонце.  Він є абсолютним авторитетом, як і Володимир Івасюк. Саме вони суттєво вплинули на мої погляди. Я дивуюся, чому цих видатних буковинців досі не зробили брендом Чернівців. Яке інше місто може похвалитись такими людьми?

Мене підставили в Чернівцях. Одного разу в антракті одна дама принесла мені кошеня, яке вміщалось на долоні, і сказала, що чернівецький театр дарує мені це створіння. Я опирався, не хотів забирати його до Львова, але переслав фото котика дружині. Так вона відповіла мені повідомленням: «Без нього не приїжджай!». Дорого мені це обійшлося, бо я заплатив у потязі за перевезення тварини, а потім всю ніч у дорозі переживав, як він почувається в закритому боксі. Коли вранці відкрив, щоб перевірити, мене відволік провідник, а кошеня зникло за декілька секунд. Тікав по трубах опалення, які розташовані під столами в купе.  На годиннику 5:00, а я літаю вагонами й заглядаю під столи. Зрештою я його схопив, привіз дружині і дотепер, уже чотири роки, Мірчик є частиною Чернівців у нашому львівському житті.


Іван Сірецький

Фото: Діана Горбань

Повна републікація тексту без згоди редакції або його часткове відтворення без покликання на оригінальний матеріал забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Інтерв'ю Твого міста