Фото: Vezha.ua

Фото: Vezha.ua

Українська стала мені рідною. Історії тих, хто вчив мову у дорослому віці

1256 0
Сьогодні відзначають День української мови та писемності. Tvoemisto.tv зібрало кілька історій про те, як люди, які виросли в російськомовному середовищі, у дорослому віці обрали говорити українською. Для когось перехід був плавним, хтось ще в процесі шляху, а комусь і через багато років повністю перейти на українську так і не вдалось.

Історія перша. Про війну

Катерина Птаха з Луганська народилась українкою в Україні, але рідною мовою для неї завжди була російська. Про перехід на українську не задумувалась, аж поки не почалась війна і настав день, коли залишатись в місті було неможливо.

Поїхати у будь-яке місто України Катерина не могла, вона шукала таке, де на високому рівні займаються питанням аутизму, тому що самотужки виховувала особливого сина Влада.

«Вибір був між Києвом та Львовом. Фінансів у мене було дуже-дуже мало, я вибрала Львів, бо він був дешевшим за орендою житла. Я навіть не думала вибирати міста за мовою, мені просто хотілось втекти кудись подалі», – згадує Катерина.

Читайте також: Чому українську мову уже не зупинити

Вона розповідає, що хвилювалась не про те, який її рівень української, а про те, щоб не було чути пострілів, видно озброєних людей і не треба було ховатись у ванній від обстрілів. Головним для жінки було – вижити.

«Щойно ми приїхали у Львів, Владик пішов вчитися у Центр Довіри. Перші пів року вчителі з ним займались і поступово переводили на українську мову. Через пів року він був повністю україномовний», – розповідає Катерина.

Катерина із сином Владом

Свій перехід на українську вона пам’ятає важко, адже перебувала у депресії через те, що відбувалось у житті, а підтримки у чужому місті не було.

«Але, слово за слово, і я й не помітила, що вже теж розмовляю українською. Якогось моменту, коли я собі подумала «Все, відтепер тільки українською», не було. Це вийшло дуже плавно і органічно. Правда, буває, що з мене вивалюються русизми. Пригадую, як ми з Владиком переїхали, я довго не могла зрозуміти слово «прошу». Ми прийшли на ринок, підійшли до продавчині, а вона нам каже: «Прошу». Я стою і не розумію: «Що ви в мене просите?». Тоді мені було не смішно, чесно», – згадує жінка.

Зараз, говорить вона, українська стала для неї рідною.

«Але я все рівно себе завжди сварю, що не знаю мову на 100%. Я все ще думаю російською, давати спонтанне інтерв’ю мені важко, бо в голові перекладаю на українську. Шлях до повного переходу – це не зупинятись, розмовляти, навіть вдома. Просто треба зрозуміти, що це – наша мова», – говорить Катерина.

Зараз вона іноді їздить у справах у Харків, де принципово спілкується українською. Раніше на неї там дивились дивно, але війна поступово зрушила питання української мови скрізь, і на Сході – теж.

Історія друга. Про запитання до себе

Наталя Кручанюк із Києва недавно написала у фейсбуці відвертий допис про те, що вирішила перейти у спілкуванні на українську мову, але повністю зробити це їй наразі не вдалось. У побуті, у соцмережах Наталя використовує українську, а от з друзями і родиною – російську. Жінку у намірі підтримав чоловік Віктор, який «забув» українську, коли приїхав у Київ вчитись.

«Коли у середині 90-х він приїхав до Києва та вступив до Політеху, говорити в столиці України українською мовою вважалось моветоном, за це принижували та цькували. Тож під впливом суспільства, для того, щоб прижитися в новому середовищі, 17-ти річний юнак вимушений був відмовитися від рідної мови», – розповідає історію чоловіка Наталя.

Наталя з чоловіком Віктором

Сама ж вона, згадує, ніколи не говорила українською і була проти навчання нею.   

«Коли прийшов час іти до школи, мама повідомила, що я вчитимусь в українській школі, хоча на той час у Києві було ще досить багато російськомовних шкіл. Моєю реакцією було абсолютне несприйняття такого рішення, це мене обурило, я не розуміла чому, якщо ми говоримо російською, я маю йти навчатися в українську школу», – розповідає Наталя.

З того часу пройшло 25 років і сьогодні Наталя  кардинально змінила свою думку. Тепер вона та її чоловік Віктор розмовляють переважно українською. Жінка говорить, що попри російськомовність, настрої в родині завжди були проукраїнськими.

«Мені з дитинства прищеплювали любов до українських традицій, прабабуся багато розповідала про минулі часи, а я любила слухати її. Я щаслива, що свого часу мама знайшла правильні слова і я пішла навчатися до української школи», – каже Наталя.

Читайте також: Український блогер зібрав 100 тисяч підписників у ТікТок, розповідаючи про українську мову

Вона додає, що у школі їй також пощастило із вчителями і уроки української літератури дали змогу глибинно зрозуміти, що життя більшості українських письменників було постійним полем бою за право творити рідною мовою, за збереження своєї мови та мовного спадку.

«Багато хто з українських письменників «програв» у цьому бою. Після цього постає питання: чи маємо ми право забувати нашу мову і розповідати, як важко перейти на неї «патамушта прівиклі гаваріть на руском?», – вважає жінка.

Різкий мовний поворот подружжя не всі сприйняли позитивно – були навіть люди, які обурювались і дратувались:

«Мені писали повідомлення на кшталт: «Нєужелі ти счітаєшь, что язик рєшает? Зачєм ти поднімаєш етот кіпіш? Ти что, теперь не будєшь с намі общаться?». Я реагувала з посмішкою».

Наталя і Віктор не зійшли зі свого шляху, продовжували вивчати українську мову і своїм прикладом надихати інших.

«Основним кроком до повного переходу є відповідь для себе самого на питання: навіщо ти це робиш? Як тільки ти її почуєш всередині, зворотного шляху вже не буде. Якщо такого питання немає, то його конче треба поставити! Щодня треба питати себе – хто я є і чому я, українець, говорю російською мовою», – розповідає Наталя про свою мотивацію.

Історія третя. Про оточення

Ірина Куцюна народилась в Росії, де прожила 32 роки. 13 років тому вона з чоловіком переїхала в Україну – у Закарпатську область. Ірина вважає себе і своїх дітей українцями, вільно пише і читає українською, але говорить – російською. Каже, довго думала, коли подруга запитала її – чому. Відповідь – тому що Закарпаття багатонаціональний регіон, де чистою українською мовою практично не говорять.

«Коли я говорила з людьми, вони переходили на російську, тож можливості практикуватись у мене не було. Та за 13 років українська мова стала частиною мене і я часом після розмови з людиною не можу сказати, якою мовою вона зі мною говорила», – розповідає Ірина, російською.

Читайте також: Антисуржик. Топ-10 найпоширеніших помилок у картинках

До переїзду в Україну Ірина не знала української, тож їй було важко адаптуватись. А от діти пройшли цей процес легко.

«Я знала, що діти будуть вчитись в Україні, і спеціально не вчила з ними російський алфавіт. Ми приїхали 4 вересня і дочка одразу пішла у перший клас. А синові, коли ми приїхали, було два роки. Думаю, для дітей взагалі не було жодного мовного барєру», – каже Ірина.

Ірина з донькою

Вона також згадує, як за кілька днів після переїзду в Україну почула пісню Святослава Вакарчука «Зелені очі» і закохалась у мелодійну українську мову.

«Щоб вивчити українську, дивилась фільми російською з українськими субтитрами. А ще маю такий лайфхак: відкриваєте на комп’ютері Word, набираєте текст українською, він підкреслить помилки – таким чином я вивчала мову», – ділиться Ірина.

Але заговорити українською вона так і не змогла, хоча не полишає надії. На запитання про те, ким себе відчуває – українкою чи росіянкою – відповідає однозначно:

«Важко згадати, коли це сталось, але поступово українська мова «всоталась» у мене. Я українка».

Іванна Согор

Фото надані героїнями

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!